БОЖА МИЛІСТЬ.

БОЖА МИЛІСТЬ.

ДОБРИЙ ДРУГ – ВІД БОГА.

Два сусіди подружились,

Дуже близькі друзі стали.

Якось-то розговорились,

Таємниці відкривали.

Петрик – менший, в другім класі.

Другий – вчений муж, професор.

Мали спільне друзі наші:

Засідали, мов конгресі.

Петрик другові признався,

Що не був сьогодні в школі,

А охоче він катався

І натішився доволі.

- А чому це, любий друже,

Ти зі школою не дружиш?

Видно, що тобі байдуже

І за нею ти не тужиш.

- Ти вгадав усе до краплі.

Ця табличка вража – сниться!

Ноги в неї, наче в чаплі,

Б’є мене і веселиться!

Я втікаю, спотикаюсь,

Вже, здається, край – без сили!

Все! Кінець! Я задихаюсь,

Ноги, наче, підкосили.

Мокрий вранці просипаюсь.

Знов не вивчив я табличку!

Що робити? Та збираюсь…

Замість школи йду в тепличку.

- Що там робиш стільки часу?

- Колі я допомагаю,

Йду напитись з бочки квасу –

До полудня дотягаю.

- А що кажуть мама й тато?

Не запитують щоденник?

- Справ у них своїх багато,

А я, з виду, хлопчик чемний.

Звідки мама буде знати?

Звісно, друг ти і не скажеш.

Не довідається й тато.

Щось придумаю, все зважу.

- Хочеш, Петрику, розкажу,

Що дало мені охоту?

Як я з’їв найкращу кашу,

Зразу взявся за роботу.

Як ось ти: не вчив табличку,

Мав в щоденник «одиницю»

І собі я взяв за звичку –

Полювати синю птицю.

- Д е вона? В полях, чи в лісі?

Можу я її зустріти?

- На горищі, в стайні, в стрісі:

Я туди ходив сидіти.

- Щось тебе не розумію.

Ти кажи мені простіше.

Бо, як ти, я не зумію.

Вчений ти – тобі видніше.

- Ось, як ти, я не навчився,

Те, що задано додому.

Сів за парту, причаївся.

Вчитель кличе по-одному.

Ось моя настала черга.

Йти було так дуже важко –

Я зігнувся, як кочерга,

Тілом бігали мурашки.

Як по-правді, то злякався,

Аж не слухались коліна.

Щось казав і заїкався –

Став язик, немов поліно.

Всі сміялися досхочу,

А мені – великий сором.

«Більше йти сюди не хочу:

Ця наука – чисте горе!»

Думав з сумом, у скорботі,

Повертаючись додому:

«Краще може на роботі,

Ніж у соромі такому?

Два по два, то є чотири!

І вставати треба рано.

Буду я тягати гирі –

Чемпіоном світу стану!»

 І шукав, як ти, сховатись,

Як то кажуть, сачкувати.

Не хотів я признаватись

І про те не знала мати.

Заховався за хлівами

І «заглибився в науку»…

Не чекав так скоро драми.

Раптом хтось схопив за руку.

То, звичайно, моя мама.

О! Березова та каша, –

Мама щедро пригощала,

То рятівниця є наша.

Знову я пішов до школи,

Знову там мене питали.

І сказав собі: «Ніколи

Не прийду, аби ви знали!»

Вже ховався я у сіні,

Трохи дальше там від дому.

 На деревах білий іній.

Я – в кублі, в хліві чужому.

Через дірку бачив небо,

Мріяв птахом там літати.

«Що ж мені для того треба?» -

Мушу десь я розпитати.

От купив собі газету.

Намагався прочитати:

«У – чи – тель – ска – я газета» -

Ця вже мусить певно знати!

Прочитав я заголовки.

О, то лихо! – Все про школу.

Стало гірко і неловко…

Скинув я її додолу!

Дивно дуже приземлилась

Перед Машкою, козою –

На сучечок почепилась,

Ніби, хтось її пристроїв.

Враз, зайшла бабуся Таня,

Щоб козуню подоїти.

- Що ти робиш, люба Маню?

Як це мушу розуміти?

А коза дивилась пильно –

Ну, прямісінько в газету,

Мов читала неухильно:

«Розкриття його секрету».

- Ой, Параско! – загукала

До сусіди баба Таня –

Йди подивишся, щоб знала

Й не скажи, що набрехала!

- Що там скоїлось, сусідо? –

Прилетіла враз Параска.

- Будеш нам ти перший свідок:

Вчена кізонька – не казка!

Подивися, як читає,

Очі водить за рядками.

Ось газета… і хто знає…

Ще й товста – із сторінками!

- Зачекай, і я побачу,

Що коза твоя читає.

То для школи щось неначе,

І чому це вибирає?

Враз ця байка облетіла

Всю округу блискавично,

І малеча захотіла

Вздріти кізоньку незвичну.

По одному йшли до стайні

І з козою розмовляли.

Хочуть знати все детально.

Та – мовчить, що б не питали.

Цілий день коза в облозі.

Хочу злізти – хтось приходить,

Знову гості на порозі!

Вийти звідси – не виходить!

Враз, з’явилась баба Таня

І козу свою замкнула.

А душа моя до рання

Ока в страху не зімкнула.

Пацюки і вражі миші

Воювали, шкряботіли

І, здавалося, в цій тиші

З’їсти бідного хотіли.

Реготав Петрусь, аж трясся,

Живота тримав руками,

Наче била його трясця,

І вигукував: «Ой, мамо!»

- Стукав чоботом по стінах,

Нявкав, наче наша киця –

Та усе було без зміни.

Думав: «Як це закінчиться?

Та коли ж настане ранок?

Я ж бо вчора не обідав.

Тільки з’їв ото сніданок –

Не лишилося і сліду!

То ж, коли відкриють двері,

Я тоді втечу вже звідси.

Що було в нас на вечерю?..

Досить вже! Лиш їсти, їсти!»

Що робити? Закричати?

Люди сплять давно в окрузі

І тоді всі будуть знати:

Й вороги, не тільки друзі.

Намагався я заснути –

Сон не хоче мене брати.

Їжу – сил нема забути,

Ноги стали замерзати.

А за маму – я забувся.    

Страх великий перебула,

Як додому не вернувся, -

Скрізь бігом, вже й ніг не чула:

І у школі, і в лікарнях,

І в міліції шукала.

Ноги збила свої марно,

Сльози в горі проливала.

- Цілий місяць він не в школі! –

Каже вчителька суворо -

Розгільдяй! Уже доволі!

Не приходите на збори.

- Ви пробачте, я працюю

Кожний день на трьох роботах,

Бо одна дітей годую

Важко, в праці і в скорботах.

Ну, простіть ще раз, благаю.

Він розумний – то дитина.

Лік для нього свій я маю –

З нього виросте людина.

 Ось, як тільки просвітліло,

Думав: «Як розряджу горе?»

Обмізковував це діло:

«Подоїть козу – не сором».

Взяв за дійок і – до рота!

Раптом та коза метнулась –

Я упав в її болото!

Та – рогами замахнулась.

- Ой, не можу! Ой, тримайте! –

Там Петрусь качався з сміху –

Дійок брудний в рот запхати –

Ну, оце так є потіха!

- Закричав я з переляку,

Став невинні двері бити.

Хтось тоді проходив шляхом:

Поспішив, щоб відчинити.

Я – заплаканий,  голодний,

Подзвонив у двері наші.

Брудний, в сіні і холодний,

Вже готовий був до «каші».

Мама – плакала, аж схудла.

І мені вона зраділа.

Мама в мене дуже мудра –

Прут у руки і за діло,

Щоби вибити всю дурість,

Що до мене причепилась,

А натомість стала мудрість

І зі мною подружилась.

Після каші «з різки, з перцем»

Довго я не міг сидіти:

Не боліло мені серце,

Не сміялися вже діти.

Раз мені матуся каже:

- Сядь отут, мене послухай.

Те, що робиш, діло враже…

Слухай, голову не чухай!

Богу вірю я і тато.

Він – Отець наш, що на небі.

Милостивий Бог, багатий,

Дасть тобі усе, що треба.

Ми не маємо нічого,

Щоб було воно не Боже!

Не боятися Святого –

Діло грішне і негоже.

Пам’ятай же, сину любий,

З роду в рід, повір, ніколи

В нас не був, хто гульки любить

І ховається від школи.

Не було у нас п’яниці,

Брехуна і лежебоки,

А ні злодія, ні вбивці,

Ні курця, гравця у покер.

Богу все відкрите й серце.

Всі думки Господь читає.

З Ним ти будь завжди відвертим.

Те, що думаєш, Він знає.

Всі твої бажання, сину,

Відкривай Йому щоденно.

Дасть Він мудрості і сили,

Все щоб знати достеменно.

В Бога ти проси водіння

І Його Святого Духа

Та на все благословіння,

Щоб Його лиш слово слухав.

Все роби на славу Божу

Всім життям своїм, руками.

А  язик – за загорожу,

Не дружи уже з гріхами.

- Ну, а тато не сварився?

- Не вернувся з фронту тато.

З Богом я тоді зріднився,

Став же вчитися завзято.

Був Господь мені за тата.

Я шукав Його поради –

Спілкувався з Ним багато,

Не шукав чужої ради.

Все, що роблю, винаходжу –

То лише на Божу славу.

В Ньому мудрість я знаходжу –

То Його усе – по праву.

Бачиш, осьде, у куточку

Я пишу: «На Божу славу».

Так – на кожному  листочку.

З Ним берусь за кожну справу.

Сів, задумався товариш –

Десь були думки далеко…

- Ти чому мене не свариш?

Мудрий ти, мені нелегко.

- Це вже добре, совість мучить.

Бог все бачить, тебе любить

Всіх, хто просить, того учить.

Лінь твою Він враз погубить.

У дворі Петрусь завзято

Віддавав всю славу Богу,

Бо було у нього свято –

Вибрав він свою дорогу.

А на серці радість, легко –

Бог звільнив його від страху.

Хитру лінь прогнав далеко,

Знав: не дасть вже більше маху.

Раптом, діти, з щось подібне

З вами трапитися може,

Знайте: Слово Боже вірне

І Воно вам допоможе.

Наш Ісус Христос те Слово.

Гріх забрав Він на Голготу.

І прийде вже скоро знову.

Тож віддай Йому турботу.

Ти відкрий своє серденько,

Запроси мерщій Ісуса.

Поклонись Йому низенько

І Його лиш голос слухай.

Поведе тебе краями

Щастя, радості і миру

І завжди Він буде з нами,

Бо усіх нас любить щиро.

А ти знаєш, що Ісус любить тебе?