ВИРОДОК.
Час прийшов і та година –
Пробивається пташина.
Зсередини наступає
Шкіру тверду він довбає.
- О! Нарешті, світ я бачу!
Маю я орлину вдачу.
- Ой, та що ж це за дитина?
Голе черево і спина,
Голова якась велика,
Дзьоб, неначе заковика.
Народилося малятко.
Чи не виродок - курчатко?-
Що ж то діяти, не знала.
Своїх діток позбирала,
Повела у сад гуляти,
Черв’ячків щоб поклювати.
Бідна квокала, просила –
Пташеня не мало сили.
- Ой! Крадеться вже сорока,
Та злодюга білобока!
І побігла мама-квочка,
Залишила там синочка.
Гусенята й каченята
Насміхалися завзято.
Він голодний гірко плакав.
Підійшов Сірко, собака.
- Хто ти є? Не розумію.
Допоможу, як зумію.
- Я залишений, голодний,
А цей світ такий холодний,
І ніхто мене не любить,
Не годує, не голубить.
Я від холоду страждаю,
Всі мене ось зневажають.
- Хоч не знаю, що за птиця, –
Побиватись не годиться.
Бо є Той, Хто всіх нас любить,
Він годує і голубить.
Наш Господь – Ісус, Спаситель.
Він усім нам попечитель.
Ти поклич Його швиденько.
Він прийде в твоє серденько
І зігріє, нагодує,
І з тобою помандрує.
Дуже крихітка зраділа,
Стрепенулась, осміліла:
Кличу я Тебе, Ісусе!
Ти спаси і мою душу!
Ти мій Бог і мій Владика,
Слава й честь Тобі велика!
Будь, Господь мій, Ти зі мною,-
Загородою, стіною.
Відтепер я Твій навіки!
Ти мій Хліб і мої ліки!
Ти мій Цар, моя надія –
Моє серденько радіє.!
Швидко вбрався в гарне пір'я –
Став найкращим на подвір'ї.
То орлиний син в неволі:
Бог вершить усіх нас долі.
Він розправив свої крила,
А від Бога прийшла сила
І майнув у вись, за хмари.
Згиньте всі прокляття й чари!
Нам Ісус дає всім волю,
Щастя, радість, добру долю.
БУДЬТЕ НА СТОРОЖІ.
Дядько Федір сіяв нині
Кукурудзу у долині:
Кидав три, а де чотири,
Щоби добре посходили.
Недалечко охорона -
Походжала там ворона.
« Кар та кар» - усе гукала
Й все сімейство закликала:
- Всі мерщій беріть лопати,
Приготуйтеся копати!
І як Федір піде їсти,
Тоді зможете всі сісти!
Ну а доти – серед гілля!
Замовчіть – не на весіллі!-
Так ворони пильнували
Й кукурудзу всю покрали.
Бог посіяв вам насіння
На добро і на спасіння.
Отже, дітки мої любі,
Щоб не мали часом згуби,
Бо ворожі діти злії,
Причаїлись, як ті змії.
То ж пильнуйте щохвилини,
Не прогавте ні зернини!
Серцем слухайте всі Бога
Він життя нам і дорога.
ГОРДІСТЬ.
Не вгавала горошина:
- Я доросла, не дитина!
Тут в стручку я задихаюсь!
Що є в світі, як дізнаюсь?
Світу білого не бачу!
День і ніч я гірко плачу.
-Зачекай, моя дитино,
Не прийшла ще та година.
Нас господар позбирає
І в коморі заховає.
Дітям будуть пиріжечки,
Каша, суп – як лік з аптечки.
Не хотіла горошина
Бути там, де вся родина.
Вона галку попросила,
Щоб її та поносила,
Щоб пізнати радість світу
Й не лежати у засіку.
- Ой! Лечу я – горошина!
Славна, люба ця година!
Раптом галка закричала
Й горошина долі впала.
Опинилась у мокроті –
В бур'янах, немов у дроті.
Оповили, обкрутили,
До землі її прибили.
Тяжко, гірко там лежати –
Стала швидко набухати,
Почорніла і зогнила.
Так життя своє скінчила.
Ви не будьте, діти, горді –
Будьте щирі, завжди добрі.
На Ісуса всі рівняйтесь,
Слова правди не цурайтесь.
А воно - лише у Бога.
Всім у вічність Він дорога.
Бог вас любить, пам'ятайте!
Славу й честь Йому віддайте!
ЯК НЕ ЗНАЄШ, ТО МОВЧИ.
Гусінь місце вибирала:
Де б вона відпочивала.
Зручно ніжки всі розклала
І волосся розчесала,
Шурувала очі, ротик
І погладила животик,
Позіхнула, здивувалась:
Що це поруч відбувалось?
Щось вилазило із дірки,
Вибиралась в муках, гірко.
- Що воно таке? Не знаю.
Ну й гидота виповзає:
І без кольору, без виду,
Голе, зморщене, без встиду.
Як так можна допускати:
Світ таким от наповняти?
Поки гусінь лютувала,
Бруд із рота виливала,
То від Бога чудо стало:
Враз «гидота» засіяла,
Розрівняла чудні крила
І красою осліпила.
Гусінь аж відкрила рота
Тай упала у болото.
То ж не падайте, любенькі,
Не любіть ви побрехеньки,
Не обпльовуйте нікого:
А ні свого, ні чужого!
Бог творив нас всіх з любов'ю
І купив своєю кров'ю.
У Христі усі ми - браття!
Хай любов горить багаттям!
СЛУХАЙ ТАТА.
Мама - міль з синочком любим
Їли в шафі дружно шубу.
Пильно хлопчика повчала:
- Набирайся тіла, сала,
Не пора тобі за двері,
Зараз їж, бо час вечері!-
Не послухався синочок,
Шуснув шпарко у таночок.
- Всі плескали у долоні,
Квіти кидали червоні
У диван, у шафу, всюди -
Так вітали мене люди!-
- Ти не мудрий, любий сину,
Не шанує міль людина.
Квіти всюди вони клали,
Щоб всю міль повибивали.
Ти не слухав мене й тата,
То й пора прийшла вмирати.
Тож-бо, слухайте всі, діти,
Божі, Отчі заповіти.
Наш Отець Небесний каже:
- Ти не слухай те, що враже!
Він украсти йде і вбити,
Розум твій щоб закрутити.
Словом пестить і голубить,
Ніби справді тебе любить;
Нищить нищечком, прикрито,
Щоб було тобі закрито.
Не відходьте ви від Бога.
Він - до щастя всім дорога.!
ЗАЯЧА МУДРІСТЬ.
Тато мав одного сина.
Видатна була дитина.
Гордий був та ще пихатий,
Звався він – Мудрець Вухатий.
Довгі вуха наставляє,
«Мудрість» всю собі збирає.
Мудрість світу – так багата!
Він зовсім не слухав тата:
Ні що пити, ні що їсти,
Ні що слухати, де сісти.
Не ховався, загордився
І чужого він навчився.
Тай став жиром запливати:
Колобком почали звати.
Ось підкралася лисиця:
Гам!- І з'їла за два лиця.
Ви не їжте, любі діти,
Те, що може погубити,
І не пийте те, що враже,
Повне темряви і сажі.
Пийте чисте, їжте Боже,
Що завжди вам допоможе,
Вас очистить і освятить,
Приведе на Боже свято.
ЛИСКА.
Інститут скінчила Лиска.
Хитра, скритна, товариська,
Дружбу легко заводила
І хвостом завжди крутила.
Очі мружила і губи
Так складала, ніби любить,
Запрошала завітати:
«Допомогу можу дати».
Хто був дужчий, обминала,-
Крадьки птаство пожирала.
Будьте пильні, любі друзі,
Не довіртеся катюзі.
Вірте, діти, тільки Богу!
З Ним ідіть завжди в дорогу!
Серце дайте Йому й руку,
Він візьме всю вашу муку.
Дасть вам мудрість, радість, сили
І спасе вас від могили.
Місце є для вас на небі,
Вам повірити лиш треба.
В те, що віриш, те й приходить.
Хай язик ваш вас не зводить.
КЕШИНА ВІРА.
Ця сорока, скрізь літає –
Всі новини в лісі знає.
На хвості принесла звістку:
- Кеша, вовк, давно вже в ліжку!
Каже лікар, всім відомий:
«Кеша вмерти вже готовий».
Тож збираймося всі швидше,
Приготуймо деревище!
Сумували. Все забули.
Та про Кешу знов почули,
Що здоровий він і дужий,
Що живе собі й не тужить.
Як почув, що лікар каже,
Зрозумів: то діло враже.
Богу вірив й не журився:
До Спасителя молився.
Він забрав усі хвороби
Від людей і від худоби.
А хто вірить і приймає,
Той здоров’я завжди має.
МИШКО, ДУБ І КОРОЇДИ.
Сплячка скінчилась. Проснувся
Наш Мишко і озирнувся.
Все навколо пробудилось,
Ожило, заворушилось,
Зашептало, зашуміло,
Про життя загомоніло.
- Добрий ранок, любий дубе,
Ти найкращий, дуже грубий.
Ти найвищий, найбагатший,
Пишний, гарний і гіллястий!-
Дуб мовчав, не обзивався
І неввічливим здавався.
Що ти, дубе, загордився?
Чи в тобі я помилився?
Каже мама ведмедиця:
- Ображатись не годиться.
Все, що бачиш,- деревина,
Але мертва середина.
То жучки маленькі з’їли:
Під корою все сточили.
Сину любий, короїда
Геть жени, щоб не обідав!-
- Що ти, мамо, звідки в мене?
Я ж не дерево зелене.
- Кожний, сину, щось – та має
Те, що скритно пожирає:
Заздрість, злість і непрощення,
Зло, ненависть, несмирення,
Нелюбов, жадоба втіхи,
І думок нечистих ріки.
Все це, сину, убиває
І від Бога відвертає.
В Нім життя і всім спасіння.
Не у всіх є розуміння.
- Як же, мамо, мені бути?
- Слово Боже треба чути
І всім серденьком приймати
Й лише Богу довіряти.
В Бозі правда і вся сила,
А все інше, то могила.
ЦАП НА ТРОНІ.
На троні гордий цап з’явився.
Як цар, вів мову він з цапками,
Бо цього разу він навчився
І вже не плутався словами:
В моєму царстві – щастя, воля,
Не лиш цапкам, а й курці, качці!
Немає місця вже сваволі
Вовків та лисів, любі братці!
І раптом двері відчинились –
З’явився вовк і вовча свита.
У цапа - й роги затрусились…
Ой, Боже, що ж мені робити?
Щось бекнув там незрозуміло,
Не знав, де вихід. Де шукати?
І долі впав наш цап безсило.
Без Бога, будуть так кінчати!
Прийди, бо Він тебе чекає!
Покайся! Любить і прощає!
Якщо, брати, хтось з вас не знає,
Послухай, - Він тебе гукає!
СУСІДА(казка).
У мурах була сусіда.
Танцювала та завсіди.
Співи, танці аж до ранку.
Гості спали і на ганку,
В квітнику і на городі –
Безлад в мушиному роді!
Від напитків і від танців
Мухи сплять в знемозі вранці.
Як вони протверезились,
Знову роєм зароїлись.
Працювати – нема часу!
Муха п’є п’янкого квасу
І танцює вуги-буги,
Як не в себе, то в подруги.
Літо все вона співала,
Веселилась, танцювала.
- Що? Зима прийшла? Не вздріла…
Муха їсти захотіла.
Полетіла та у поле –
Білий сніг лежить навколо.
Лапки мерзнуть, в’януть крила,
Ледь додому долетіла.
Так хотілося напитись…
Встигло льодом все покритись.
«Я піду в мурах нап’юся,
Може, там і поживлюся.
Бог сказав, щоби ділитись –
І від ближнього не критись.
Підійду туди тихенько
І заплачу я тоненько,
Щоби жаль у них проснувся.
От тоді вже стрепенуся:
В хід пущу я всю майстерність!
Де взялась у неї певність!
Як та тільки не співала…
Та стіна в мурах не впала.
На дверях міцні засови,
Вояки у бій готові!
Не пустили ледацюгу.
Ні її, ні жодну другу.
Кожен сам же вибирає:
Чи працює, чи гуляє.
Танці, співи і потіхи
Не приносять хліб під стріхи.
Хай же дітки усі знають,
Що самі все вибирають:
Чи співати й веселитись,
Щоб без хліба залишитись,
Чи трудитися завзято,
Щоб у всьому був достаток.
Ми самі все вибираєм:
Чи живемо, чи вмираєм,
Чи ми з Господом підемо,
Чи у пеклі пропадемо.
Вибираймо, дітки, Бога –
З Ним до вічності дорога!
